Рішка вирушає у світ

Десь далеко за зеленим пагорбом, за трьома луками й одним дуже старим дубом стояла маленька хатинка.

Але це була не звичайна хатинка.

Вона була така крихітна, що якби ти поставив перед її дверима свій черевик, він, мабуть, був би більшим за всю її кухню.

І саме в цій хатинці жила мишка Рішка.

Рішка була маленькою сіро-коричневою мишкою з круглими вушками, довгим хвостиком і очима, які завжди кудись допитливо дивилися.

Бо вона була неймовірно допитлива.

Коли десь щось шелестіло, Рішка мусила туди піти.

Коли щось стукало, Рішка мусила туди піти.

А коли одного разу вночі вона почула з-під ліжка «Хррр... хррр...», то обережно зазирнула під ліжко.

«Хто там?!» – запитала вона.

Хвильку було тихо. Потім знову: «Хррр...»

Рішка обережно зазирнула під ліжко й знайшла там горіх.

«Ти мене налякав!» – сказала вона йому.

Горіх нічого.

«Хоч перепроси».

Горіх усе одно нічого.

Рішка похитала головою.

«Гаразд. Тоді завтра я тебе з’їм».

І спокійно лягла спати.

Така була Рішка. Трошки смілива. Трошки вперта. І дуже-дуже допитлива.

Щоранку Рішка виходила перед хатинку й дивилася на дорогу, що вела через луку аж кудись за великий пагорб. Вона ніколи не знала, куди саме та веде далі.

«Може, до моря. Або в гори. Або... до величезної сироварні!» – казала вона собі.

На цій останній думці її очі завжди засяювали.

Про світ за пагорбом їй колись розповідав старий дідусь Мишак. Казав, що є ліси такі великі, що в них можна йти цілий день і все одно бути під деревами. Є річки, які не перестрибнеш навіть найбільшим жаб’ячим стрибком. Є гори, чиї вершини торкаються хмар. І живуть там звірі, яких Рішка нікол