Чудолін і ніч над хмарами

ОПОВІДАЧ: Є одне містечко, якого не знайдеш на жодній карті.

Зветься воно Чудолін.

Удень воно виглядає зовсім звичайно. Має маленькі будиночки, площу, пекарню, школу й високу вежу з годинником.

Але коли настає ніч...

Чудолін переїжджає.

Ніхто не знає куди.

І саме сьогодні починається наша перша пригода.

В одному синьому будиночку біля годинникової вежі жив маленький хлопчик на ім’я Тімо.

Він уже лежав у ліжку, коли почув:

Дзе-е-ень... Дзе-е-ень...

Годинник на вежі пробив дев’ять.

Тімо заплющив очі.

Аж раптом його ліжко ледь-ледь здригнулося.

ТІМО: Що це було?

ОПОВІДАЧ: Задзеленчало вікно.

Дзенькнули склянки на кухні.

А потім...

Фу-у-у-ух!

Усе містечко повільно піднялося від землі.

Будиночки, дерева, площа, фонтан – навіть лавка, на якій по обіді сидів старий пан Боніфац.

Усе здіймалося вище й вище.

Тімо зіскочив з ліжка й підбіг до вікна.

ТІМО: Ого-о-о!

ОПОВІДАЧ: Під Чудоліном не було землі.

Там були...

хмари!

Чудолін плив нічним небом, наче великий корабель.

Довкола вікон пурхали маленькі зірочки, а місяць був так близько, що Тімо здавалося, ніби він міг би його торкнутися.

Аж тут у його вікно щось тихесенько постукало.

Тук. Тук. Тук.

За склом сидів крихітний кошлатий звірок із довгими вушками.

ТІМО: Хто ти?

ЧУДКО: Я Чудко. Я охороняю Чудолін, коли він мандрує.

ТІМО: А куди ми летимо?

ОПОВІДАЧ: Чудко усміхнувся.

ЧУДКО: Цього ми ніколи не знаємо.

ОПОВІДАЧ: Тімо відчинив вікно, і Чудко стрибнув на підвіконня.

ЧУДКО: Але одну річ ти мусиш знати.