Дорога додому: Медушка і Лучка

Бджілка Медушка й світлячок Лучка

"1-ша частина – Дорога додому"

За останнім тином маленького села був сад, про який знали дуже небагато людей.

Удень він виглядав майже так само, як будь-який інший. Росли в ньому троянди, ромашки, соняшники й маленькі сині дзвіночки. Між грядками вели вузенькі стежки, а біля старого дерев’яного тину стояла маленька лавочка.

Але цей сад усе ж таки був інший.

Бо він був чарівний.

Квіти тихенько перешіптувалися між собою, метелики знали всі таємниці саду, а бджілки носили між квітами не лише пилок, а часом і маленькі повідомлення.

І саме в цьому саду жила маленька бджілка на ім’я Медушка.

Медушка була працьовитою бджілкою. Від самого ранку вона літала з квіточки на квіточку, збирала солодкий нектар і весело наспівувала:

«Дзз, дзз, з квіточки на квіточку,

дзз, дзз, літаю в світлі сонечка…»

Найбільше вона любила великі жовті соняшники.

Щоразу, коли вона сідала на один із них, соняшник схилявся до неї й казав:

«Доброго дня, Медушко».

А Медушка відповідала йому:

«Доброго дня, пане Соняшнику».

Так було щодня.

Але одного вечора сталося щось незвичайне.

Медушка так захопилася збиранням нектару, що зовсім не помітила, як сонечко повільно опускається за пагорб.

Небо спершу пожовтіло.

Потім стало помаранчевим.

А зрештою на ньому з’явилися ніжні рожеві й фіолетові смужки.

Квіти одна за одною почали закриватися.

«Добраніч», – прошепотіла ромашка.

«Добраніч», – сказав маленький синій дзвіночок.